Ну, почалося! Улюблений багатьма період року — „Український рамадан“ — від Романа до Йордану. Про традицію стільки святкувати говорять багато і різного. Ті, хто любить ходити в гості чи запрошувати до себе — радіють, що буде чимало приводів для цього. Для іноземців це швидше щось абсолютно незрозуміле і алогічне, бо вони собі навіть не можуть уявити, як це так можна.
Та насправді, радіти життю теж треба вміти. Нам це добре вдається. Скільки би не було роботи, різних клопотів, але час для приготування до свята завжди буде. Цікаво й те, що в наших традиціях переплелося давнє і нове, християнське і старовірівське, власні уявлення і вироблені соціумом. Такий мікс творить особливий колорит і атмосферу свят, яких нема більше ніде. Важливо, що, незважаючи на те, в той чи інший період, на стиль святкування впливає якась модна тенденція, його суть завжди залишається сталою.
Та, зрештою, для самого свята потрібне просто внутрішнє відчуття святковості. Адже навіть, якщо довкола все яскраво світиться і вибухають феєрверки, а внутрішньо ми не налаштовані на святкування, то ніхто нам цього організувати не зможе. І, відповідно, навіть найпохмуріша погода не завадить відчувати щастя і радіти життю, якщо це вміємо.
Та знаєте, який найбільший виклик у всіх цих святкуваннях? Не загубити самого свята. Адже сутність не лише в смачних наїдках, гучній компанії, а у відчуттях та діях. Якщо, наприклад, постановити, що бодай на кожне свято йти на літургію і ще робити якусь пожертву — чи матеріально, чи власним часом, увагою, чи якось допомогти справами тим, хто цього потребує, то наші святкування мали б зовсім інше „обличчя“ і абсолютно інше змістове наповнення. І це, дійсно, приносило б значно більше радості та задоволення.
Наталія ПАВЛИШИН
Фото з відритих інтернет-джерел
Такий потяг українців у своїй масі до свят, є виявом внутрішньої пустоти, хоча у статті є слушні речі.